Нинішній знак присутності блаженного о. О. Ковча в Любліні
В'язень 2399: парох Майданека
Наталя Кравчук

Мова тут про отця Омеляна Ковча, народженого 120 років тому, який протягом свого діяльного життя як священик, суспільно-культурний діяч, патріот свого народу засвідчив про свою людяність, глибоке християнство, більше того, він жив згідно з високими моральними й етичними засадами. Одним словом – служив людям, служив Богові та свідомо поклав своє життя мученицькою смертю 60 років тому на вівтар вірності ідеалам людяності.

А жити йому довелось у складному часі на пограниччі візантійсько-української, латинсько-польської, юдаїстично-жидівської культурних тотожностей, коли над центрально-східною частиною Європи запанували два окупанти: німецький і совітський.
        Перш ніж о. О. Ковч став у 1922 р. парохом греко-католицької спільноти містечка Перемишляни під Львовом, де душпастирював 20 років аж до його арештування німецькими окупантами в 1942 р., 4 роки ніс духовну послугу босняцьким українцям, а відтак у час І Світової війни повернувся до своєї Галичини (народився у Космачі на Гуцульщині), щоб на румовищах імперії, коли росли надії на державне визволення і формувалася УГА, стати її військовим священиком – капеланом, бо ж жовніри потребували духовної підтримки.
        Перемишляни – містечко трьох національностей. З появою окупанта в 1941 р. виринула проблема жидів – почалося масове винищування цієї нації. Отець відважно й відкрито боронив своїх сусідів, навіть в екстремальних ситуаціях робив усе для їхнього порятунку. Так було у той час, коли німці в божницю, де вірні зібралися на молитву, кинули бомби, закрили двері й окружили дім Божий. Отець, навіть на мить не задумуючись, вбіг у юрбу і сильним голосом німецькою мовою крикнув до вояків, які, на диво, здезорієнтовані, відступили. Отець, про що розповідали очевидці, при допомозі інших відкрив підперті двері, вбіг усередину і почав витягати напівпритомних, наказуючи їм утікати.
        Це тільки один з епізодів порятунку, який різними способами подавав о. О. Ковч місцевим жидам. Довершенням його героїзму було те, коли він, відмовившись підписати заяву про те, що не буде допомагати ближнім, був арештований, а відтак перевезений у концтабір Майданек біля Любліна. В екстремально нелюдських обставинах священик служив усім людям духовною потіхою, незалежно від нації і віросповідання.
        Про його милосердя і присвячення себе тим, які опинились на смертній дорозі у таборі, свідчать хоча б такі слова з листа до рідних, що дістався за дроти концтабору.
        «...Тут ми всі рівні – поляки, євреї, українці, латиші, естонці. З усіх присутніх я тут єдиний священик... Тут я бачу Бога, єдиного та однакового для всіх, незалежно від релігійних відмінностей, що існують між нами. Можливо наші Церкви різні, але в усіх них царює той же великий Всемогутній Бог. Коли я відправляю Службу Божу, всі вони разом моляться. Моляться різними молитвами, але чи Бог не розуміє усіх мов? Вони вмирають по-різному, а я допомагаю їм переходити цей місток. Хіба це не благословення? Хіба це не найвеличніший вінець, який Господь міг покласти на мою голову?»
        В Майданеку отець отримав номер 2399 і для катів став безіменною особою, бо тут на вартість людського життя була одна відповідь: дим з комина крематорію, де і його тіло потрапило після смерті 25 березня 1944 р. В таборі загинуло понад 230 тис. безіменних людей різних національностей і різних віросповідань. І саме їм найчастіше простягав руку, потішав, хрестив, причащав... бо знав, що християнськими послугами збереже в них людську гідність.
        Про отця Омеляна світ дізнався щойно тоді, коли папа римський у 2001 р. у Львові проголосив його блаженним за віру, за рятування людського життя без страху у ці жахливі часи за власне життя і життя родини. Услід за цим визнанням Перемишляни одну з вулиць назвали іменем блаженного мученика отця О. Ковча, а любліняни-українці також почали міркувати над тим, щоб у місті, де вже є певні традиції у назвах місць, вулиць, взяті з української культури, мати й вулицю отця Ковча. Чи не першим з пропозицією у цій справі до Ради міста виступив Роман Матвійчина з патріотичного люблінського роду українців (жовтень 2001 р.). Щоправда, відповіді не було, але, мабуть, цей перший сигнал був початком для цілеспрямованих заходів отця Стефана Батруха та групи парафіян і науковців.
        Сталося. 18 грудня 2003 р. голова Ради міста Любліна Збіґнєв Тарґонський підписав Ухвалу про надання ронду на схрещенні вулиць Яна Павла ІІ і АК назви блаженного отця Омеляна Ковча, а 18 лютого 2004 р. оприлюднив її під час зустрічі, щоб відтак у присутності представників найвищого духовенства трьох Церков, місцевої влади, української громади в Польщі, делегацій з України митрополит УГКЦ Іван кир Мартиняк з проханням Божого благословення посвятив рондо. Митрополит зауважив, що блаженний отець Ковч залишиться в нашій пам’яті й тому, що патронуватиме місту Любліну. Воно нагадуватиме нам, що герой і мученик не залишив у біді людей, які потребували його духовної підтримки.
        У дальшій частині багатої програми, присвяченої мученикові, яку знаменито підготував місцевий парох о. С. Батрух, при великому сприянні господарів міста – президента А. Прушковського і Міської ради та духовенства, очолюваного митрополитом Ю. Жицінським, учасники події переїхали під Майданек, де директор Музею Едвард Белевайдер відкрив виставку «Слідами Омеляна Ковча», зокрема рештки документації, яку німці не встигли знищити. Тут фізично серед тисячі в’язнів був присутній отець Ковч, про якого мовили як про пробоща Майданека. Зберігся металевий номер 2399, яким був позначений отець Омелян.
        Життя мученика Ковча є досконалим матеріалом для навчальних занять, бо Майданек – це місце екуменічних зустрічей, де промовляється словами правди і поєднання. Хочемо тут звертатися до нинішніх поколінь, як блаженний отець, словами любові і пошани до людини, – зауважив директор музею.
        Авторка виставки – Марія Вісьньох, яка зібрала документацію при співпраці о. Батруха, представила час перебування блаженного в таборі (від серпня 1943 р. по 25 березня 1944 р.). Тут він ніс зневіреним віру, надію, любов, сповідав, причащав, хрестив, ділився просфорою (роздрібнював на частинки, щоб обділити якомога більше потребуючих). Живуть ще свідки цих трагічних днів на Майданеку. Виразом вдячності за охорону, порятунок і любов є титул «Праведник України», наданий посмертно отцю жидівською спільнотою в Україні.
        На люблінські врочистості, приурочені отцю Омелянові Ковчу, невипадково прибув проф. Адам Ротфельд – віце-міністр закордонних справ Польщі, дитинство якого назначене перемишлянськими подіями 40-х років і долі їхні подекуди сплелися. В Уньові під Перемишлянами – монастир студитів, з яким був зв’язаний отець Ковч, а професор потрапив сюди ще маленькою дитиною, рятуючись від масових убивств.
        Сьогодні професор вдячний проповідникам УГКЦ тих часів, особливо двом великим постатям – митрополитові Андреєві Шептицькому і його братові Климентію – архімандритові унівського монастиря, які зробили багато, – підкреслив професор, – щоб рятувати невинних людей, незалежно від їхнього віросповідання і національності. Вони у різних формах протиставлялися злочинам і людиновбивчій політиці. – Наголошую про це тому, що довкола митрополита Андрея надалі утримується атмосфера недомовлень і півправди. Ризикуючи власним життям, брати Шептицькі захищали людську гідність. Особливо я вдячний архімандритові Климентію, який, рятуючи осиротілих дітей, був арештований НКВС і помер у в’язниці у Володимирові, – сказав А. Ротфельд.
        Доля справила так, що професор був прийнятий на аудієнції папою Іваном Павлом ІІ, де виявив вдячність тим людям, які його врятували. – Це ніби особистий епізод, – зауважив міністр, але цим я хотів у властивому світлі показати всю Греко-католицьку церкву, яка зазнала погорди і зневолення, що можна порівняти тільки з часами переслідувань перших християн. У ті трагічні часи моральна та інтелектуальна еліта суспільства Західної України мала опору і переховувалася в греко-католицьких церквах і монастирях.
        Далі міністр у своєму виступі нав’язав до постаті отця Омеляна. – Понад мільйон жидівських дітей загинуло, серед них ті, яких отець охрещував. І хоч для гітлерівців це не мало значення, та для малят, приречених на смерть, було це свідченням, що біля них не тільки діти диявола, але й діти небес. Отець Омелян знав, що не може їх врятувати, але розумів, що може допомогти. Такі як він рятують віру в людину. Сьогодні Перемишляни – містечко, яке було відоме зі своїх цадиків, це містечко отця Ковча – мученика Майданека. Завдяки таким людям відроджуються в Україні такі вартості як віра, надія, любов.
        Дипломат підкреслив, що нинішня врочистість – це на 60 років запізнений довг супроти о. Омеляна, який виковував дорогу до правди, труд якої представлено у вірші Івана Франка «Каменярі» (міністр досконало продекламував його українською мовою). Тільки від нас залежить, щоб гіркі слова поета не забулися і пам’ять про справедливих України була частиною історичної свідомості наших народів, – при великих оплесках міністр закінчив свій виступ.
        Відтак всі присутні подалися під Мавзолей пам’яті, де відбувся церемоніал передачі землі – символічного праху отця Омеляна, щоб у 60 річницю смерті скласти її в церкві св. Володимира у Перемишлянах.
        Екуменічний молебень на честь всіх жертв Майданека вів митрополит Жицінський, який, зачитуючи Давидові псалми 22, підкреслив, що побожні жиди і католики у словах Давида віднаходили утвердження надії та водночас тепер нам треба стреміти до того, щоб наше покоління зуміло зміцнювати цю надію.
        У блаженному отцю Омелянові даєш нам приклад гуманізму Євангелії, якого так дуже потребує світ, учини, Боже, щоб зміцнені сьогоднішньою врочистістю голосили світу те братерство, де Ти є батьком всієї людської родини, – закінчив митрополит, віддаючи молитовне голосіння євангельсько-аугсбурзькому владиці Я. Яґудзькому, який підкреслив, що отець Ковч – це ікона любові ближнього.
        Ще неслася заупокійна молитва по-жидівськи, потім запалення свічок і покладення квітів та врочистості під Мавзолеєм закінчилися проповіддю кардинала УГКЦ Любомира Гузара, який, між іншим, сказав: «Ми тут зібралися, щоб віддати шану отцю Омелянові, який був сином і священиком одного народу, загинув на землі другого народу, бо рятував синів і дочок третього народу. Прийшли ми сюди і тому, щоб щось з собою забрати, тобто науку: по-перше, навіть у найстрахітливіших обставинах можна залишитися людиною, по-друге, релігійність – це наша зброя проти наших слабостей, і по-третє, мусимо зробити все, щоб такі трагедії ніколи не повторилися. Відійдімо з цього місця кращими людьми».
        Далі з боку представників українських делегацій зі Львова, Перемишлян, Самбора почулося багато слів вдячності владі міста і духовенству Любліна за ряд ініціатив, які зближують два народи, бо тільки нормальні стосунки і виважене ставлення до історичних фактів можуть принести взаєморозуміння і примирення наших народів.
        Одним з кроків до взаємопізнання буде обмін прощами паломників до святих місць у Польщі і в Україні, про що під час Божественної літургії Івана Златоустого заявив кардинал Гузар. У вщерть заповненій вірними архікатедрі двох віросповідань Божественну літургію у наміренні поєднання народів очолив кир Любомир Гузар, а відправляв митрополит Іван Мартиняк. Головну проповідь виголосив Люблінський митрополит Ю. Жицінський, який без упереджень говорив про болючі як для польської, так й української сторони історичні факти. Закликав позбуватися обтяжень минулого, однобічного й негативного бачення історії другого народу. Тільки на правді і справедливості збудуємо міжсусідське примирення і до цього нам треба стреміти. Приклад блаженного отця, який був вірний ідеалам безмежної любові до ближнього, незалежно від національності і віросповідання, нехай вселяє надію на поборювання в нас всякого національного і етнічного егоїзму.
        Лютневі урочистості попереджала конференція «Кордони Європи», яка відбувалася на Люблінському замку. Доповідачами були такі наукові слави, як проф. Є. Клочовський і М. Лесів з Любліна та Д. Ґрінберґ з Варшави і Я. Ісаєвич зі Львова.
        У всіх доповідях звучало згідне твердження, що кордони Європи окреслювало християнство, а європейська культура має юдаїстично-християнські основи, що є найбільшою європейською традицією. Сьогодні треба мати пошану до тих, які поборювали варварство і тоталітаризм. На зустрічі, що зібрала інтелектуалістів та студентів Любліна, мовилося про три нації (поляків, жидів і українців), які у ХХ ст. зазнали найважчих випробовувань і сьогодні ці народи повинні себе розуміти та бачити також і свої провини супроти другого.
        У новій Європі, на думку Я. Ісаєвича, треба поглиблювати моральні вартості, які бачимо в постаті і ділах блаженного о. Ковча.
        Його відкритість на кожну людину – це справжнє свідоцтво життя. До 120 річниці від дня народження і 60 річниці смерті глибокий аналіз його життєвої і мученицької дороги зробив проф. М. Лесів. Конференцію довершив владика Вроцлавсько-Гданської єпархії Володимир Ющак, відправляючи ювілейний молебень у замковій каплиці.
        У дводенних світсько-церковних торжествах в Любліні панував дух взаємної зичливості і зрозуміння людей доброї волі – духовенства та вірних з Польщі й України.

фото Наталі Кравчук

Наше слово №10, 7 березня 2004 року